Український MeToo воєнного часу: як публічні викриття руйнують стіну мовчання

Кілька тижнів тому Україну сколихнув «СкеляГейт» — один із найгучніших скандалів цього літа. Розслідування видання «Бабель» про жорстокі порядки в 425-му окремому штурмовому полку викликало хвилю публічних зізнань і викриттів, які довго приховувалися. Майже одразу після публікації в соцмережах з'явилися нові розповіді про насильницькі ексцеси, пов'язані з тим самим полком, зокрема інцидент з обстріляною машиною британського телеканалу Sky News під Добропіллям у березні 2025 року, який раніше не розголошували.

Подібний ефект спостерігався в Україні й раніше. Коли минулого літа були публічно озвучені звинувачення на адресу генерала Юрія Содоля, одразу виявилася маса свідчень про жахіття операції в Кринках, хоча незадовго до цього вона вважалася успішною. Аналогічно відбувалося з проблемами «бусифікації», самовільного залишення частини та армійської корупції. Щоразу, коли назовні випливає резонансний компромат, з'ясовується, що багато людей були в курсі подій і самі страждали від насильства, свавілля чи злочинної некомпетентності, але мовчали. Потім стіна мовчання раптово руйнується, і потік публічних зізнань стрімко наростає.

Цей механізм нагадує знамениту кампанію MeToo, яка стартувала в США у 2017 році. У розпал скандальної справи Гарві Вайнштейна актриса Алісса Мілано закликала жінок використовувати хештег, щоб поділитися досвідом сексуальних домагань і насильства. Жертви, які мовчали роками й десятиліттями, взяли участь у викритті недавніх улюбленців публіки, що призвело до руйнування кар'єр і репутацій. Журнал Time присудив активісткам MeToo звання «людини року», назвавши їх «the silence breakers» — «руйнівники мовчання».

Український варіант MeToo, породжений воєнним часом, має свої особливості. Замість Голлівуду як «фабрики мрій» виступають Збройні сили та військово-політичне керівництво країни — «фабрика перемоги». Антигероєм стає генерал Юрій Содоль, а командир «Скелі» підполковник Юрій Гаркавий — замість актора Кевіна Спейсі. Серед потерпілих переважають не жінки, а чоловіки призовного віку — найбезправніша група населення в Україні 2020-х. Найчастіше із запізнілими публічними викриттями виступають не самі жертви, яких уже немає серед живих, а їхні родичі та близькі друзі.

Ключову роль у цих кампаніях відіграють «руйнівники мовчання». Варто комусь одному винести неприємні речі в публічне поле, як це спонукає говорити тих, хто протягом багатьох місяців або років волів мовчати. Без цього тригера масове мовчання могло б зберігатися й надалі. Вітчизняне прагнення не піднімати незручні теми в розпал війни обумовлене двома основними чинниками: патріотизмом і страхом, і часом нелегко розібратися, яка з цих причин переважає.

Патріотизм — красивіше й благородніше пояснення. Людина, керована патріотичними почуттями, піклується про позитивний імідж своєї Батьківщини, не хоче її дискредитувати, мимоволі підігравати ворожій пропаганді чи кидати тінь на тих, кого країна вважає героями. Страх — ганебний фактор, який визнають не так охоче. Під час війни люди бояться зажити слави «носіїв російських наративів», звинувачень у «роботі на ворога», публічного хейту, кар'єрних ускладнень і помсти з боку певних силових структур.

Коли в гру вступають вітчизняні «руйнівники мовчання», вони позбавляють людей патріотичних сумнівів. Якщо незручну тему підняло українське видання з пристойною репутацією, а не сумнівні особи, значить, Батьківщині це не зашкодить. Проблема вже винесена в публічний простір, і подальше мовчання стає безглуздим. Інших «руйнівників мовчання» позбавляють страху: коли незручну тему починають публічно обговорювати, до неї можна долучитися, не побоюючись серйозних ускладнень. Коли викривачів системи стає надто багато, їх уже важко записати в «зрадники» чи «носії російських наративів».

З погляду західної громадськості, кампанія MeToo відіграла позитивну роль, дозволивши із запізненням відновити справедливість і виробити цивілізованіші правила гри. Однак існує й альтернативна думка, популярна в правих колах, яка сприйняла MeToo як вакханалію доносів, зведення особистих рахунків і бездоказових звинувачень у корисливих цілях. Подібну подвійність спостерігаємо і в Україні. Для одних журналісти «Бабеля» стали героями, які не побоялися озвучити табуйовану правду, а для інших — безвідповідальними хайповиками, що відкрили скриньку Пандори під час екзистенційної війни.

Військовий блогер і боєць «Скелі» Микола Хархан назвав українських розслідувачів «проплаченими журношлюхами», які «наригали говновкиди» та «розганяють дезу» за «російський кеш». Він пригрозив журналістам, що якщо держава самоусунулась від виконання обов'язків, то підрозділи Збройних сил самі зможуть розібратися з кривдниками. Ця реакція ілюструє глибокий суспільний розкол навколо питання, чи варто виносити внутрішні проблеми армії на публічне обговорення під час війни.