Конкуренція легітимностей: новий вимір української політики

Політичні кризи в Україні під час війни дедалі частіше спричинені не браком довіри до влади, а зіткненням різних уявлень громадян про те, якою має бути легітимна влада. Попри те, що президент Володимир Зеленський увійшов у політичну кризу липня 2026 року з рівнем довіри у 61%, що є надзвичайно високим показником для лідера будь-якої демократії, суспільство опинилося в стані глибокої дискусії про самі підстави влади.

Вимушене поєднання демократичних засад із практиками концентрації влади змінює природу демократичної легітимності — тих підстав, на яких громадяни погоджуються визнавати право політичного класу здійснювати державне управління. Якщо проаналізувати дискусії, що розгорнулися навколо відставок віцепрем'єра Михайла Федорова та головнокомандувача Олександра Сирського, стає очевидним: українці очікують від влади одночасного досягнення цілей, які нерідко суперечать одна одній.

Влада має діяти швидко, рішуче й ефективно, не відступаючи від принципів верховенства права; забезпечувати соціальну справедливість, не підриваючи економічної свободи; послідовно боротися з корупцією, не порушуючи прав людини та права на приватність. Кожне з цих очікувань є легітимним у демократичному суспільстві, однак дедалі частіше вони вступають у взаємний конфлікт — не лише між різними суспільними групами, а й у системі переконань однієї й тієї самої людини.

Американський політичний теоретик Бенджамін Студебейкер назвав цей механізм «Гідрою легітимації». Подібно до Лернейської гідри з давньогрецького міфу, розв'язання владою однієї проблеми майже неминуче породжує нові суперечності. Боротьба за легітимність перетворюється не на рух до остаточного розв'язання конфліктів, а на безперервний процес балансування між конкуруючими суспільними очікуваннями.

На початку повномасштабного вторгнення конкуренція різних критеріїв оцінки влади фактично відійшла на другий план. Домінувала спільна для більшості громадян логіка: легітимною є влада, здатна забезпечити виживання держави, організувати оборону та зберегти суспільну єдність. Інші критерії — ефективність державного управління, верховенство права, соціальна справедливість, економічна свобода та якість демократичних процедур — тимчасово поступилися місцем безпековому імперативу.

Однак чим довше триває війна, тим слабшою стає ця консолідація. Українське суспільство поступово повертається до природної для демократії конкуренції різних уявлень про те, що саме робить владу легітимною. Йдеться не про заперечення української державності чи демократичного курсу, а про дедалі гострішу дискусію щодо того, якою має бути демократична влада в умовах війни та за якими критеріями її слід оцінювати.

Навіть проведення виборів навряд чи усуне цю конкуренцію. Вона лише набуде нових форм — у дискусіях про мобілізацію, боротьбу з корупцією, соціальну політику, економічні свободи, баланс між безпекою і правами людини. За таких умов одним із головних завдань української політики стає не досягнення універсального консенсусу, а вироблення інституційних механізмів, які дозволять узгоджувати ці конкуруючі уявлення про легітимну демократичну владу.

Сучасна українська політика дедалі менше зводиться до вибору між правильними й неправильними рішеннями. Натомість вона дедалі більше стає мистецтвом пошуку балансу між різними, але однаково легітимними демократичними вимогами. Саме здатність влади знаходити цей баланс, переконливо пояснювати суспільству свій вибір і зберігати підтримку різних груп громадян визначатиме головну лінію політичних конфліктів найближчих років. Від цього значною мірою залежатиме і якість української демократії після війни.