Автор пояснив, чому вирішив скасувати російську культуру для себе
Українець, який виріс на російській літературі, розповів, як переосмислив її вплив і чому вважає деколонізацію культурного простору корисною для суспільства.
Людина, яка з підліткового віку захоплювалася Достоєвським, Блоком і Булгаковим, пояснила, чому зрештою вирішила скасувати російську культуру для себе. За її словами, вона добре розуміє обурення тих, хто боляче сприймає сучасний кенселінг російської культури в Україні, але не поділяє його. Знесення пам'ятників і перейменування вулиць не викликають у неї обурення, більше того — вона розуміє, чому це відбувається і чому це корисно для українського суспільства зараз.
Шлях від захоплення до відмови тривав багато років. Народившись і вирісши в Україні, автор тривалий час вважав літературу своєї країни чимось провінційним і другорядним. Про це прямо не говорили вчителі, але це читалося «між рядків». Уже в дорослому віці вона почала читати поетів і письменників Розстріляного Відродження, перечитувати Ліну Костенко. Любов до коротких оповідань, майстром яких був О. Генрі, згодом привела до захоплення Чеховим, а через багато років — до оповідань Сергія Жадана. Спочатку автор хотіла назвати його «українським Чеховим», потім — «українським О. Генрі», а зрештою усвідомила, що й цей погляд відображав сприйняття українського як другорядного. Жадан талановитий і цінний сам по собі, а не тому, що видається схожим на когось із іншої культури.
Згодом автор почала замислюватися, звідки взялося це зверхнє ставлення до культури власної країни. Поступово вона дійшла висновку, що ментально була росіянкою в Україні — і не могла бути іншою в культурному просторі, створеному за часів Російської імперії та підтримуваному в Радянській Україні. Політика русифікації, за її словами, означає переведення книговидання, освіти та всього публічного простору на мову імперського центру. Так було багато разів в історії України, окупованої Росією: у 1930-х, коли Сталін скасував політику «коренізації», і в 1970-х, коли коротка відлига та керівництво Петра Шелеста знову закінчилися викоріненням усього українського.
Приклад із власного життя автор наводить такий: у 1960-х її мама вчилася в школі з українською мовою викладання — звичайній загальноосвітній школі в спальному районі на околицях Києва. Через 25 років, у середині 1980-х, коли до тієї самої школи пішла вже авторка, все викладання велося російською.
Третій етап переосмислення почався у 2014 році разом із війною. Значна частина культурних діячів Росії підтримала її. Кумири російського року, за словами авторки, виявилися «тупими імперцями», а письменники, які намагалися щось заперечити, говорили мляво й непереконливо. У творчості вони були сміливими, а в житті — боягузами. Авторка наводить іронічний рядок рокера Кінчева часів перебудови: «Тут кожен в душі — Сід Вішес, а на ділі — Йосип Кобзон», зазначаючи, що сам виконавець пройшов той самий шлях — від бунтаря до холуя.
Останнім етапом переходу стало написання власної книги. До того як доєднатися до війська, авторка багато їздила по фронту та перекладала інтерв'ю з бійцями. Зустрічаючись із цікавими їй солдатами окремо, вона почала писати книгу про них. Якщо раніше всі свої тексти вона писала російською, а потім перекладала, то тепер помітила, що їй простіше писати українською.
Токсичність російської культури, на думку авторки, стала очевиднішою з початком повномасштабного вторгнення. Тоді її головне питання змінилося: якщо російська культура справді така велика, чому її адепти залишаються варварами, які не піддаються її впливу? Чому в солдатів армії, яка вдерлася до України, знаходять книги Єсеніна та Пушкіна? Проблема в народі, який не піддається впливу культури, чи токсична сама культура цього народу? Адже культура — це саме те, що відрізняє варварські народи від цивілізованих. Чому представники народу, який дав світу Буніна чи Пушкіна, ґвалтують жінок та посилають ракети на сплячих дітей?
Ліберальна частина російського суспільства, зазначає авторка, згадає німців часів Другої світової та Вагнера, Гете чи Шопенгауера. Їхнє пояснення — тимчасова хвороба суспільства, отруєного пропагандою, як було з німцями часів Гітлера. Аргумент на перший погляд переконливий, але проблема в іншому. Росія як держава більшість часу існувала поза межами власного етносу, швидко почала підкорювати інші народи та поглинати їхню культуру. Саме тому російська культура і наука з самого початку формувалися як імперські. Російські історики доводили право на захоплені землі, маніпулюючи фактами, композитори писали опери про лояльність до імперської влади, а художники своїми картинами підтримували міфи, створені істориками.
Тому Пушкін у своєму вірші погрожує вбивати французів, які хотіли підтримати польське повстання в XIX столітті, а Блок на початку XX століття хизується: «да, скифы мы, да азиаты мы» — і погрожує. Це не випадковість, а закономірність, яка час від часу вилазить у всіх російських культурних діячів. Навіть ліберальний Бродський, лауреат Нобелівської премії, як виявилося, був банальним шовіністом. Імперськість російської культури, зневага до інших народів, зверхність — усе це не баг цієї культури, а її складова й основа.
8
