Меморіальне кладовище має не лише зберігати пам’ять про полеглих, а й навчати живих — Дарця Веретюк

Після загибелі на фронті найближчої людини графічна дизайнерка Дарця Веретюк вирішила докласти максимум зусиль, щоб Україна навчилася гідно вшановувати своїх полеглих героїв. Вона досліджує культуру пам'яті, працює над проєктами військових меморіалів і переконана: прощання із захисниками та військові кладовища мають відображати українську традицію, а не наслідувати радянську спадщину. Своїми думками та досвідом вона поділилася в інтерв'ю виданню «Еспресо».

Відправною точкою для Веретюк стала особиста втрата. Проживаючи цей момент, вона замислилася над тим, яким має бути місце останнього спочинку її близької людини. «Коли ми говоримо про військових, дуже часто використовуємо словосполучення „останній пункт дислокації“. І я зрозуміла, що, приходячи на це місце, не хочу відчувати лише скорботу, пригніченість чи відчай. Я хочу відчувати вдячність своїй найближчій людині за її вибір — піти на війну, захищати мене, друзів, побратимів, свою країну і ті цінності, у які вона вірила», — зазначила вона.

Спочатку Веретюк, як і багато інших родин загиблих, мислила дуже особисто. Вона планувала створити для свого полеглого унікальний пам'ятник — велику необроблену скелю з кольоровими вітражами, які б утворювали веселковий міст, алюзію на скандинавську міфологію та шлях до Вальгалли. Однак за два-три місяці вона зупинила себе, зрозумівши, що кожен із полеглих є особливим для своїх близьких, і що особиста амбіція не повинна переважати над спільною пам'яттю.

Це усвідомлення спонукало її до глибокого вивчення військової некрополістики. Вона дослідила, як організовані військові кладовища в різних країнах, які традиції є локальними, а які принципи спільні для більшості західних демократій. Першим очевидним висновком став колір пам'ятних знаків. У західній традиції переважають світлі матеріали — вапняк, пісковик, туф, мармур або світлий бетон. Такі меморіали завжди мають багато зелені, уніфікацію, мінімалізм, стриманість форм і продумане зонування.

На противагу цьому пострадянський простір сформував зовсім іншу естетику, де переважають чорні пам'ятники з габро або темних гранітів. Вони масивні, важкі, іноді надмірно помпезні та ніби тиснуть на відвідувачів. Веретюк наголошує, що військовий меморіальний цвинтар — це не просто місце поховання, а багатофункціональний простір пам'яті, який має навчати живих і викликати вдячність, а не лише скорботу.

Вона також звернула увагу на важливість кінематографу у формуванні культури комеморації. Коли суспільство десятиліттями показує військові кладовища у фільмах, воно постійно нагадує, що ця пам'ять важлива. Навіть якщо людина ніколи не відвідувала такого місця, образ відкладається на підсвідомому рівні. Веретюк переконана, що Україні потрібно переосмислити підхід до військових меморіалів, відмовившись від радянської спадщини на користь світлих, мінімалістичних та функціональних просторів, які гідно вшановують героїв і сприяють національній єдності.