Софійність як світоглядний капітал національної стійкості України
Українська стійкість під час війни спирається не лише на інституції та інфраструктуру, а й на світоглядний фундамент — софійність, що поєднує мудрість, відповідальність, свободу та співбуття.
Українська стійкість під час повномасштабної війни має не лише інституційний, а й глибокий світоглядний вимір, який дозволяє суспільству не розпадатися навіть у найкритичніші моменти. Попри ракетні удари, зруйновану інфраструктуру, окупацію територій та мільйони переміщених осіб, держава продовжує функціонувати, міста живуть, бізнес працює, а люди розвивають горизонтальні зв'язки, допомагаючи армії та одне одному. Це явище зазвичай називають стійкістю, однак питання про її джерела залишається складнішим, ніж може здатися на перший погляд.
У XXI столітті світове розуміння безпеки зазнало суттєвих змін: до звичної логіки захисту від загроз додалася логіка стійкості. Сучасний світ став надто складним, щоб можна було передбачити всі небезпеки — від кібератак і пандемій до тероризму, кліматичних катастроф та гібридних війн. Неможливо побудувати державу-фортецю, до якої ніколи не долетить ракета і не проникне дезінформація, тому ключовим стало питання не лише про те, як не допустити удару, а й про те, що суспільство робить, коли удар уже стався. Чи продовжують працювати інституції, чи зберігається довіра, чи здатні люди діяти разом та адаптуватися — і головне, чи залишається суспільство собою після пережитої кризи.
Український досвід показав, що стійкість не вичерпується бетоном, генераторами чи запасами пального. Енергосистема може бути пошкоджена, але люди відкривають пункти обігріву; державні інституції можуть не встигати реагувати на військові потреби, але з'являються волонтерські мережі; мільйони людей можуть опинитися далеко від дому, але продовжують відчувати зв'язок зі своєю державою. Саме тому національна стійкість виникає на перетині ефективної діяльності державних інституцій та військової спроможності з одного боку, і певного типу культури мислення та дії — з іншого. Для України таким фундаментом стала софійність.
Софійність, попри своє філософське звучання, має цілком практичне значення для безпекового повсякдення. Її коріння сягає античної традиції, християнської філософії та культури Київської Русі, а в українській інтелектуальній думці її осмислювали Сергій Кримський, Мирослав Попович та Вілен Горський. Сьогодні до цього поняття повертаються Андрій Зелінський, Олександр Філоненко, Наталія Кривда та отець Георгій Коваленко. Якщо відкинути складну філософську історію, софійність означає здатність жити і діяти мудро у складному світі: не спрощувати реальність до чорного і білого, поєднувати свободу з відповідальністю, власну ідентичність із відкритістю до іншого, пам'ять зі здатністю змінюватися, а індивідуальність — зі співбуттям.
Саме ці якості перетворюються на поведінку, що робить суспільство стійким. Мудрість дає здатність працювати зі складністю та адаптуватися, відповідальність перетворюється на готовність не чекати, поки «хтось вирішить», а отже, на самоорганізацію. Свобода створює людину, здатну самостійно ухвалювати рішення, і стає основою суспільної суб'єктності, а співбуття формує горизонтальні зв'язки, довіру та солідарність. Пам'ять забезпечує культурну тяглість і стійкість ідентичності, а творчість дозволяє знаходити рішення там, де готових інструкцій просто не існує.
Цей світоглядний шар, що лежить під інституціями, економікою та армією, можна назвати світоглядним капіталом стійкості — накопиченими поколіннями цінностями, смислами та способами взаємодії, які в критичний момент дозволяють суспільству не розпастися. Важливо розуміти, що справжня стійкість — це не здатність повернутися до попереднього стану, адже після великих потрясінь це часто неможливо. Україна після цієї війни не буде Україною 2014 чи 2021 року і не повинна нею бути. Справжня стійкість — це здатність змінюватися, не втрачаючи себе, поєднувати адаптацію і тяглість, зміни й пам'ять, відкритість і власну ідентичність.
Це безпосередньо стосується національної безпеки, адже сучасна війна точиться не лише за територію. Росія намагається знищити не тільки українські міста, інфраструктуру чи військовий потенціал, а й саму українську суб'єктність, переконати українців, що вони не здатні на власну державу. У цьому контексті софійність стає не абстрактною філософією, а практичним інструментом опору, що дозволяє суспільству зберігати себе, самоорганізовуватися та продовжувати діяти навіть тоді, коли звичний порядок руйнується.
