Україна стикається з глибокою кризою довіри через нереформовану армію та повернення ветеранів

Україна ввійшла в чергове піке суспільної недовіри до влади, і причини цього явища сягають глибше за суто політичні чинники. Після кожної великої війни держава рано чи пізно стикається не лише з питанням перемоги чи поразки, а й з тими, хто повертається з війни додому. Досвід США після їхніх воєн свідчить про хвилю ветеранських самогубств, яка не зникає одразу після завершення бойових дій, а довго живе всередині суспільства — у залежностях, розлученнях, мовчанні та відчутті, що ти ніде більше не вдома.

Рівень суїцидів серед американських ветеранів удвічі вищий, ніж серед цивільного населення: щодня самогубства чинять близько сімнадцяти ветеранів, або майже шість з половиною тисяч на рік. Україна лише привідкриває двері в це пекло, адже масового повернення ветеранів додому ще не було. Значна частина людей, які пройшли армію, досі залишається в ній, багато хто роками живе поза родиною, поза цивільним світом, поза нормальними людськими зв'язками. Спрощувати ситуацію не варто: нам не буде легше, ніж американцям.

Проблема не лише в посттравматичному стресовому розладі, пораненнях, втратах, контузіях чи безсонні. Справа в культурі середовища, в якому людина змушена перебувати роками. Армія — це закрита інституція, яка дуже швидко починає жити за власними правилами, якщо відсутні прозорий моніторинг, відповідальність і повага до людської гідності. Останні події навколо підрозділу «Скеля», свідчення про жорстоке поводження в інших штурмових підрозділах, публічний конфлікт між політичним і військовим керівництвом країни — це не окремі скандали, а симптоми набагато глибшої хвороби.

Ці симптоми добре знайомі тим, хто служить, але не може говорити, і шокуючі для тих, хто поза армією. Хвороба полягає в тому, що армія занадто довго залишалася нереформованою. Поки українське суспільство вчилося будувати демократичні інституції, говорити про права людини, гідність, свободу, відповідальність і відкритість, армія значною мірою залишалася уламком іншої епохи. Епохи, де головне — не результат, а наказ; не людина, а штатна одиниця; не правда, а правильний рапорт; не ефективність, а лояльність; не відповідальність, а здатність перекласти провину нижче.

У такій системі звання часто давали не за результат, а за вислугу; командирів оцінювали не за те, скільки людей вони зберегли і чого досягли, а за те, наскільки зручно вони вписуються в вертикаль. Тепер багато тих, хто виріс у цій культурі, очолюють людей у найбільшій війні нашої історії. Це не означає, що вся армія така: є фантастичні командири, підрозділи, які бережуть людей, навчають, аналізують, чесно говорять про помилки, створюють довіру і воюють сучасно. Але саме тому ще більш боляче бачити інше.

Щороку ми стаємо свідками декількох великих, фантастично невиправних знищень наших бійців заради популізму. Людей кидають у безглузді штурми заради політичної картинки. Місто називають «фортецею», хоча всі всередині розуміють ціну цієї метафори. Бійцям наказують тримати позиції не заради перемоги, а заради зручної звітності. Дуже часто війна — це поєднання мужності й героїзму з некомпетентністю та байдужістю. Це одна з найстрашніших її правд: війна оголює не лише силу характеру, а й неспроможність системи ухвалювати якісні рішення.

У цивільному житті ціною таких рішень була б втрата роботи, закриття проєктів, банкрутство або репутаційні втрати. На війні ціна поганого рішення — людські життя. В одній з рот, де служив автор, за один день у СЗЧ пішли п'ятнадцять бійців — майже половина підрозділу. Найпростіше назвати їх слабкими, боягузами або зрадниками, але реальність часто складніша. Більшість із них свого командира чула хіба що по рації, а відтак не мала жодного розуміння того, що потрібно робити, де свої, а де ворог. Не було жодного поняття ані про тактику на сьогодні, ані про стратегію на найближчий час.

Втрати стають фоном. Брехня в рапортах важливіша за реальність на землі. Ініціативних командирів ламають або відсувають, вони ніби вередливе теля, що відбилося від стада. Мобілізована людина потрапляє не в військову організацію, а в середовище страху, приниження й безправ'я. Це відчувається шкірою і формує правила гри. Не варто розраховувати на повернення до нормальності там, де в фундаменті відносин лежить взаємна недовіра. Якщо система знеособлює людину, людина відповідає агресією, апатією або внутрішнім розчахненням.

Якщо в середовищі нормою стають грубість, брехня, приниження й байдужість до потреб іншого, то з часом це перестає сприйматися як відхилення — це стає мовою виживання. А потім ця мова повертається додому: в сім'ї, розмови з дітьми та стосунки з дружинами й чоловіками, у політику та вуличні конфлікти, у спосіб, яким ми будемо дивитися одне на одного після війни. Війна не закінчується ніколи — ані для тих, хто досі в армії, ані для тих, хто вже вийшов з неї. Повернутися з війни неможливо: можна повернутися до цивільного життя, але неможливо піти з війни, неможливо прив'язатися до попередньої версії самого себе.

Вже зараз багато сімей військовослужбовців існують радше формально. Неможливо роками бути вирваним із родини, повернутися і вести себе так, ніби нічого не сталося. Неможливо роками жити в середовищі, де особистий простір, турбота, ніжність і визнання цінності іншого є слабкістю, а потім невимушено повернутися в культуру близькості. Ветерани повертаються в цивільне життя ніби з іншої планети і часто не знаходять собі місця ані там, звідки пішли, ані там, куди мали б повернутися. Одна з найнебезпечніших форм війни — це її продовження всередині самого себе після того, як повернувся з лінії фронту.